Курська операція Сил оборони України: таємниця та доля загиблих на Курщині
Курська наступальна операція, яка розпочалася 6 серпня 2024 року, залишається однією з найбільш драматичних і таємничих сторінок української війни. Тоді Збройні Сили України завдали потужного удару, стрімко прорвавшись на територію Росії в районі міста Суджа. Серед підрозділів, що першими перетнули державний кордон, була 103-тя окрема бригада Територіальної оборони зі Львівщини.
Вже 10 серпня 2024 року ці львівські військові були відправлені на зачистку Кореневського району Курської області. Ключовим пунктом їхнього просування стало село Снагость, взяття під контроль якого мало стратегічне значення для блокування ворожої логістики та створення плацдарму для подальшого наступу.
Проте у вересні ситуація стрімко змінилася. Російські війська перейшли в масштабний контрнаступ, і Снагость опинилася в епіцентрі запеклих боїв. Саме тоді зв’язок із підрозділами 103-ї бригади почав зникати. Це історія про доньку одного з місцевих мешканців, чия доля вже два роки залишається невідомою.
Повернення на Батьківщину
Ростислав Карпович, родом із Рихтич, був понад 20 років віддавав службі в Держгеокадастрі Дрогобицького району, а в 2021 році очолив місцевий відділ головного управління. Однак з початком повномасштабного вторгнення він залишив цивільне життя і приєднався до лав Територіальної оборони.
“Мій чоловік ніколи не служив в армії, але коли почалася велика війна, пішов захищати мене і нашу доньку, яку просто обожнював”, — розповідає дружина Ростислава Наталя.
З березня до липня 2024 року підрозділ Ростислава перебував на Сумщині, де, як йому сказали, проходив планову ротацію. Наталя сподівалася, що незабаром чоловік повернеться ближче до дому, адже з 2022 року він постійно перебував у зонах активних бойових дій. Однак замість ротації на Львівщину назрівала таємнича Курська операція.
Ростислав обіцяв повернутися додому 4 вересня, в день народження доньки. Але після 10 серпня, коли підрозділ перетнув кордон, зв’язок з ним зник. Рідні отримували лише короткі звістки, що все гаразд. Це тривало до 10 вересня 2024 року, коли росіяни пішли на масштабний прорив.
Проривом лісами та болотами
Того дня, 10 вересня, українські сили почали пішу евакуацію з населеного пункту Краснооктябрське. Під час руху група потрапила під ворожий вогонь БТР. Щоб уникнути втрат, підрозділи здійснили обхідний маневр, форсували річку Снагость і вийшли на лівий берег.
“Тоді виходив весь батальйон, приблизно 140 людей. Вони потрапили в оточення і зазнали великих втрат. Вирішили прориватися малими групами, пересувалися переважно вночі, через болота й ліси”, — ділиться Наталя Карпович.
У групі Ростислава Карповича, окрім нього, були Мар’ян Коцюбан, Іван Танчук, Вадим Побережний, Степан Глов’як та Сергій Хом’як. Протягом трьох діб без води, їжі та зв’язку вони пробиралися через ліси, викидаючи спорядження, щоб пересуватися швидше.
Засідка в лісі та невідома доля
Ввечері 12 вересня група потрапила в ворожу засідку. Зав’язався ближній бій. За свідченнями очевидців, Ростислав Карпович був поранений у руку, а Мар’ян Коцюбан — у плече. Тоді стало так темно, що військові не бачили один одного.
Ті, хто йшов позаду, встигли сховатися в рові. Вони чули, як до будинку, де відбувався бій, під’їхала російська техніка. Що сталося далі з тими, хто прийняв перший удар, рідні досі не знають.
Пошук правди й очікування
Родини зниклих захисників сподіваються знайти свідків того запеклого бою, який стався 12 вересня 2024 року в районі села Снагость. Поблизу шпиталів та за списками побратими згадують, що разом з їхньою групою виходили ще двоє військовослужбовців із 134-го батальйону охорони і забезпечення оперативного командування “Північ”.
Сім’ї Ростислава Карповича, Сергія Хом’яка, Івана Танчука та Степана Глов’яка два роки очікують повернення своїх близьких. Вони просять відгукнутися всіх, хто володіє будь-якою інформацією про той трагічний бій, аби допомогти знайти правду.